Машингверка та її книга на Книжному Арсеналі

leo_Y 1 комментарий

Книжковий Арсенал.
25 червня. Програма автограф-сесії.
Машингверка:
17:45 – 18:15 Локація 3. Тетяна Цой, Віра Нестерчук. Організатор: Білка

посилання тут:

Нажмите для доступа к A4_Rozklad_avtograf-sesij_2021.pdf

ДАП

leo_Y Оставьте комментарий

Piasetskyi Vitalii

 Тоді коли я це писав,минуло тільки 2 роки після того бою. Сьогодні вже 6. Я би хотів, щоб ми всі пишались тими подіями ,а не тільки оплакували загиблих. Як тримались ми в ДАПі,як штурмувала піхота,добровольці,десантура «монастир», Спартак,»Бутівку». Як спалили сєпарську колону між «Зенітом» і Опитним. Як на виручку тим, хто вижив після вибуху проривались мотологи 80-ки, і «бетери» 90-го бату. Всім було страшно,всі хотіли вижити,але йшли і виконували наказ. Бо це наша країна і це війна яку НЕ МИ розв’язали.Криків,плачу,»ви наші сонечки»,»за що ви гинули»,»вас кинули на м’ясо»,я нехочу чути і бачити взагалі.Два роки тому.16.01.2015.Нелюблю спекулювати,чи піаритись на болючій темі, але вирішив підкорегувати, та нагадати ті події ,дворічної давнини.В принципі ніч минула відносно спокійно. Ну там стрілкотня і тд. Я чесно навіть непам»ятаю що там і як було. Спав хтось чи ні. Якось цей період випадає із пам»яті. Пам»ятаю, що звечора запримітили кілька не великих отворів в стелі з тилу нашого посту. Вони непокоїли тому періодично, а це через хвили 3-5 ми проглядали свій сектор в тепловізор, ну і туди звісно поглядували. На ранок ситуація виглядала так. Ми затиснуті на першому поверсі нового терміналу.Сепари над нами, та під нами. І не затиснуті , як трубили наші ЗМІ. Бо незнаю звідки, пішла така дезінформація, але говорили, що після обвалу перекриттів, сепарам які були у підвалі,закрило вихід і вони змушені там нас кошмарити, пробуючи вирватись. Але людина яка,хоч раз бачила фото терміналу,не говорячи про його план,розуміла,що завалити вихід в принципі не можливо.Це не реально.Кому вигідна ця деза і хто її запустив? Для того щоб вислужитись і нічого не робити в цій загрозливій ситуації? Чи щоб просто сепари у підвалі мали можливість познімати наші міни і замінувати нас? Це питання, на яке поки що немає відповіді.На світанку всі по своїх постах. Періодично задовбую Психа питаннями чи буде жити Федя. Як виявилось від мене все таки приховали той факт, що поранення у нього дуже важке. Дзвонить його дружина але їй ситуацію прояснити неможу , сам у невідомості ,щодо його стану. Як потім виявилось, йому видалили частину печінки, частину легкого та селезінку. Була зупинка серця на 8 хвили, влили близько 10 літрів крові. Вижив тільки завдяки Богу. На посту починається жара.Сьогодні сепари почали значно раніше. Думаю вони ,розраховували покінчити з нами сьогодні. Недарма «Захар» робив гучні заяви по ТБ. Знову працює стрілецька зброя та РПГ. Ми не мовчимо,в кожного свій сектор, відпрацьовуємо по готелю, звідки летять нам подарунки. Б»ю одиночними, патронів в достатку, але так прицільніш. Несподівано десь за руїнами внутрішньої стіни терміналу на висоті другого поверху, промайнув силует. Спалив світлий фон стіни,чи то неба. Не роздумуючи беру це місце на приціл. З»являється силует, два постріли, силует зникає. Попав не попав, хто його знає. Та й мені якось всеодно. Не бачу сенсу в розудумах, про те ,що там теж жива людина. Самому би вижити. Але більше ніхто не показувався. Так як ми і боялись через отвір у стелі литить перша граната. Нікого не зачепило, всі на стрьомі але розвернути барикаду і в цю сторону не встигаєм. Друга граната і вилицю і біля скроні обпалює біль. Пробую рукою на руці кров.Кров капотить,на аптечку і маленьке «Євангеліє»,яке знайшов на посту і поклав в кишеньку. (Нажаль потім воно загубилось з моїми речами) Якісь два сантиметри вище і уламок попав би прямо в скроню, але думати над цим не має часу.Розумію що нічого страшного, але обережно пробираюсь в напрямку штабу. Псих обдивився , обробив.Під пальцями прощупується осколок,який застряг у вилиці біля ока. Заліпив пластирем. Віддихався та іду назад. Хлопці на посту співчувають та трішки заздрять, адже мені світить евакуація при нагоді. Пізніше я згадував слова «Фестиваля»,який перед ротацією сказав, «Пацани, повезе тому ,хто звідси 300-м виїде»Невже я той щасливчик?На посту нас чоловік 8. З подивом, кілька раз зустрічаюсь поглядом з одним з нашої роти. Здоровий мужик, з тих хто рвався їхати тільки з боєм, ніяких сепарських блокпостів. А тут сидить в куточку, за барикадою. Пацани огризаються з РПГ,хтось прикриває вихід гранатометника Бороди з 93-ї на позицію.Хтось прострілює по отворах в стелі. Нерозумію.Але задумуватись над цим фактом нема часу. Потім я проаналізував і дійшов висновку.Що там всі ми підійшли до певного порогу. За яким, ти або не думаючи про те, що свистять кулі, лунають вибухи, встаєш і робиш свою роботу, або ти залишаєшся перед цим умовним порогом. Але це параліч, це постійно сверлить думка, що кожен постріл, кожен вибух буде останнім.З цих боїв, я зробив ,ще один висновок. Чим більше ти на себе береш, чим більше «понтів»,тим більше Боженька посилає випробувань. «Давай чувак, ти так розказував ,про «спецназвдв»,тепер докажи на ділі,чого ти вартий насправді.» Поскільки на посту досить багато хлопців пробуєм розвернути барикаду так, щоб мати прикриття від гранат які летять згори.Але з чого робити ту барикаду?Підкотили якесь колесо, чи то від трактора, чи чогось іншого.Нерозумію звідки воно тут взялось. Розламаний візочок, поверх цього кинули чи то посічені , чи розмерзлі від морозу мішки з піском. Хоч якийсь захист.Відходжу трішки далі від барикади і беру один з отворів в стелі на приціл. Стріляю так щоб куля в отвір увійшла рикошетом. Та сепари діють дуже грамотно. Під вогонь не лізуть.Вже потім,я буду дивитись відео, як вони виходили на рукави і обстрілювали,наш перший пост,як підповзають до отворів і кидають нам гранати,та гази. Але це все буде потім, а зараз я ще не знаю,що залишусь живим. Небачу,але чую як на землю в метрах 3х щось падає. Кидаюсь на землю як учили, ногами в сторону ймовірного вибуху, закриваю потилицю руками. Вибух і зад та ліву ногу в стегні знову обпікає . Зриваюсь і підстрибуючи наче мені сіллю нашпигували дупу, гребу в напрямку медика. Поряд з ним працює капелан,Андрій Полухін,геть молодий пацан з Києва. Знімаю штани, обдивились. Знову дрібні осколки, обробили, замотувати нема сенсу всеодно злізе пов»язка. Посидів кілька хвилин та йду у напрямку посту. Тепер, куди обережніш. Вогонь ведем тільки з укриття. Та поряд з нами кілька пацанів чи то з 74ї чи 93ї. Один здоровенний мужик, видно що стріляний воїн,особливо не ховається, броня розстібнута, без каски. Ведем вогонь на ураження та на випередження фактично у всі напрямки. Обложили конкретно. Особливо дістається першому посту,що на виході з терміналу, на «злітку». Сепари виходили на рукави, та зі сторони старого терміналу, гарно прострілювали перший поверх в цьому місці. Я погано пам»ятаю цей момент і не розумію чому я там був, але Рома Каленюк, стверджує ,що було саме так. Я пам»ятаю,що в куток прилітає РПГ ,спалах,крики.я ще з кимось біжу туди і витягуєм пораненого бійця. Передаєм медику. Потім, вже в госпіталі,Рома стверджував ,що це ми з Дімоном Крижуком його витягнули.Повертаюсь на свою позицію. Сядаю за барикадою та пострілюю собі. Всі щось роблять, кудись стріляють. Мужичок що в розстібнутому броніку стоїть поряд у весь ріст. Мить і він падає на ящики з гранатами. Хапаю за одяг та стягую вниз до себе за барикаду. Та помічаю як з невеликої дірочки над правою бровою фонтанчиком виливається кров.Прямо як у кіно. Зі всього видно, що поранення не сумісне з життям. Пробую намацати пульс. Не відчуваю. Намагаюсь закрити йому очі. Але періодично пробиваються якісь хрипи. Зі Славіком Гав»янцем пробуєм зачепити евакуаційною стропою, Пробую підняти, під тілом калюжа крові, вона темна і липка,сам вимазую руки ,та байдуже.Все щось не виходить зачепити, вилетіло з голови все те, чого нас вчили на курсах. Врешті зачепивши тягнем через весь термінал в сторону штабу. Кілька разів, змушені присідати через високу щільність вогню. Покликали Психа. Каже що начебто ще живий , заносим в штаб. Спотикаюсь падаю, одяг з тіла пораненого сповзає, мужик реально здоровий і важкий. Кладемо на стіл і передаєм його докові. По сьогоднішній день,не знаю його імені. Здається все таки з 93-ї. Знесилений падаю на купу матраців, чую крик та матюки на свою адресу. В темряві не помічаю поранених які лежать під стіною.Бачу що боєць який лежить під стіною, Рома Каленюк.. Це йому дісталось від РПГ в ноги та руки. Вибачаюсь, щось говорю, намагаюсь підтримати. Залишаюсь на якийсь час в штабі. Поряд на дивані прямо на підлогу вивертає контуженого пацана з розвідвзводу. Рома просить послабити джгут, Псих дозволяє. Находжу йому документи,телефон,закутую термодіялом та віддихавшись перебіжками вирушаю на пост. Там жарко та й людей забагато. Займаю позицію за колоною в метрах 10 від поста та пострілюю туди звідки може прилетіти.Багато чув розповідей, як косили сепарів в терміналі, але ні разу такого не бачив. По тобі стріляють, ти стріляєш у відповідь.Ніхто просто так, під кулі не лізе. Іноді бачу , як деякі індивідуми , виставляють ствол над барикадою і висаджують по «ріжку» в «білий світ». Отримати кулю рикошетом від своїх,при такій стрільбі простіше простого. Подумки лаюсь на таких. Іноді підходжу до поста поповнити боєзапас.Не дозволяю собі вистрілювати більше двох ріжків. Один мужичок,з розвідки, з мене посміювався,що я всі ріжки таскаю на собі.Потім я міг посміятись з нього, коли його бк, до «нечастого» АКМС залишився на «Ромео».Не сподівано замість гранат на підлогу падають димовухи. Спочатку подумали, що це звичайні армійські дими,тому особливо не непокоїмось. Тільки хмара досягає нас розумієм , що не все так просто. Очі починають заливати сльози, горло та легені здавлює спазм. Кашель такий що здається легені вилетять зараз. Перше що приходить в голову потрібна волога тряпка. Старючись триматись якомога нижче, здираю з голови шапку та притискаю її до обличчя. Вже мало що розуміючи від задухи, спотикаючись в «путанку» бредем з кількома хлопцями в сторону першого посту.Тут має бути легше,тут протяги. Там теж купа тіл які корчаться на землі від кашлю,та рвоти. Знесилений падаю сам. Скільки часу пройшло не знаю. Трішки оговтавшись іду в штаб, думав там легше. Та газ проник навіть туди, але там він не витягується протягами. Хтось пропонує вологу серветку. Притискаю, наче легше. Гарна ідея.Знаходжу в рюкзаку пачку своїх та кладу в підсумок.Під час газової атаки вогонь наче вщухає. Мабуть сепари самі курнули свого «шмалю». Відсилаю мамі СМС, «моліться бо травлять газами». Газові атаки змінюються пострілами, вибухами. Нас рятує те,що гранати під ноги нам, не дозволяє закинути балкон,вздовж північної стіни терміналу.Займаю позицію під стіною. Поруч Лисий в протигазі. Звідки він його взяв? Але думати про це немає часу. За спиною вхід у підвал,де сидить сепарня.Але там стоїть Вєталь Снайпер,молодий та міцний хлопчина з Коломиї,який мріє, про «Альфу» чи Іноземний Легіон. А тут попав в таке «місиво».В багатьох вже перегрілись та клинять автомати від інтенсивного вогню. Мій поки стріляє.Те що я бездумно не «лупив» чергами,надало мені перевагу. Охочих стріляти досить. Сідаю і тупо кілька годин забиваю ріжки. Мені пустий, я повний і так без перестанку. Найважче забивати, 45-ки від РПКСа. Пальці болять,забиваю поки є сила.Іноді відкладаю цю роботу і стріляю. Нога в бедрі ниє , але стараюсь не звертати уваги. Розумію, що все іде до кінця і від думки про сім»ю здавлює горло, навертаються сльози. Так і сиджу, сльоза збіжить , забиваю магазин, стріляю. Це не істерика чи якась паніка. Це якась суміш зі злості та жалю.Просто жаль сім»ю і не зрозуміло ,що ми там обороняєм. Хіба що самих себе. От є такий цікавий момент. Коли ми попадаєм в скрутну та безвихідну ситуацію, то схильні молитись, а коли вибираємось, то часто схиляємось до думки , що нам пощастило, фарт і тд. Момент коли нас почали травити газами, був один із найстрашніших. На губах «Боже поможи, Боже спаси»! І не тільки у мене. І не сподівано десь звідкись на першому поверсі з»явився вітерець, який зносив газову хмару в бік звідки стріляли терористи. Цей факт, вже в госпіталі обговорювали з хлопцями і всі як один стерджували, що Бог був з нами. Вже по тому як термінал підрвали,зі слів Рахмана стало відомо,що на посту Ромео, незважаючи на газову атаку, залишились Володя Козак і Дімка Скляров. Вони ще до темряви тримали там оборону, під час газових атак, виповзали назовні, а як стихало повертались назад.Під кінець дня поранених змушені були винести з кімнатки штабу, на «пятачок», на якому ми скупчилсь. Ближче до виходу з терміналу,туди де може ,щось прилетіти,загорнуті в спальник лежали двоє загиблих бійців.Один з них,той що загинув у мене на очах.Понад стінами лежачі. Всіх поранених більше двох десятків. Стемніло і здається бій вщух. Періодично залітали РПГ, летіли гранати. Але ми надіялись на евакуацію. В першу чергу звісно важкі поранені та вбиті. Звісно всі сподівались ,що евакуюють всіх. Сенсу тримати термінал в таких умовах немає. Ворог у підвалі та на верхніх поверхах. Все йде до того, що нас методично виб»ють. Вже на той момент існувала загроза підриву, першого поверху з підвалу.Лисий показував якесь СМС ,начебто перехоплене СБУ, в якому були такі слова.Недослівно ,але зміст приблизний. «Если не удается вытравить газами, возьмите 500 кг тротила, и взорвите их нафиг» Я незнаю від кого залежало рішення про вивід солдат звідти, але такого рішення ніхто не прийняв. По телевізору браво рапортували про те що до нас іде підкріплення і бла-бла-бла. Всі в очікуванні, що буде далі. Всі потомлені, не виспані, голодні. Несподівано згадую що у рюкзаку в мене лежить НЗ, у вигляді палки ковбаси, двох плиток чорного шоколаду, та двох пакетів згущонки. Розношу це бажаючим, але не всім ці делікатеси лізуть в рот. Настрій дещо покращується коли я дістаю фляжку з армянським коньяком, який мені подарував місцевий житель у Константинівці. Пригодився. По ковточку і по грудях розливається тепло. Хвилини затишшя за секунди змінювались раптовими спалахами активності бойовиків. Щоб утруднити нам можливу евакуацію в хід ішли різні запалювальні суміші які вони закидали через отвори в стелі. В деякі моменти, щоб збити їхній войовничий запал, змушені викликати вогонь артилерії на себе.Араб кричить;»кабани піли», я вибираю собі місце під стіною зі сторони монастиря. В такі моменти хочеться злитись із землею, перетворитись на маленький камінчик,аби тільки пронесло. Нажаль чомусь артилерія досить не прицільно працює. Залпи лягають або перед нами, один снаряд б»є десь під фундамент стіни за якою ми лежимо.Стіна здригається і тріснувши нахиляється всередину. Я бачу як в приміщення пробиваючи металеві жалюзі залітають розпечені уламки які б»ють в стіну під якою сидять,лежать наші хлопці,все заповнюється димом та стогоном поранених. Правда кілька снарядів всеж влітають на верхні поверхи, активність терорів знижується. Знову затишшя.Цей час Псих використовує,щоб перев»язати поранених. Підлога завалена пораненими настільки,що неможливо пройти ,не спіткнувшись в когось. В кого є можливість пробують зв»язатись з журналістами та різними впливовими знайоми, щоб якось вплинути на ситуацію.Бо те ,що чули наші рідні по телевізору і та ситуація в якій були ми,мала суттєві відмінності. Десь біля першої ночі дзвоню одному знайомому «полкану» в командуванні ВДВ. Обіцяє зв»язатись з комбатом і передзвонити. Передзвонює і обнадіює , що до нас скоро прийдуть коробочки у вигляді МТЛБ. Намагаюсь пояснити те, що всім вже стало зрозуміло тут. Що без нормального прикриття, без роботи крупніших калібрів по верхніх поверхах, техніку можуть спалити,загинуть люди. Але він запевняє ,що все буде добре. Нема ніякого прикриття, по рації передають,що вийшли ласточки.Гарчання мтлб чути здалеку. І чуємо не тільки ми .Підлітає дві мотолиги. Одна на звичне місце де завжди вивантажувались з північного боку кута нового терміналу. Інша із західного кута, її ми якраз і пізно побачили. З першої тільки встиг вивантажитись десант як від прямого пострілу з РПГ у двигун вона спалахує. Витягують обгорілого,з важкими пораненнями мехвода, Володю Труха.Через вікно бачу ,як зовні стоїть ще одна МТЛБ, двері десантного відсіку відчинені,нікого немає. Але ,щоб добратись до неї,потрібно пройти повз палаючу машину, а поруч купа поранених, яких треба вивезти. Сепари ще не бачать її, як я не знав про інування дверей ,кілька кроків від мене. У відчаї, я пробую виламати металеві жалюзі на вікні. Та це марно, сепари помічають «ласточку» і починають розстрілювати її. Не чекаючи гранати в борт, мтлб стартує пустою,без жодного пораненого на борту, незаченинеми люками десанту помахавши на прощання. З вулиці, заносять ротного, Віталю Любенка, він зі старшиною 7ї роти виходив, прикривати підхід МТЛБ.Поранення важке, рука і нога. Картина як із дуже страшного фільму про війну. Завалена пораненими підлога, контужений, який роздягнувся і босий в одній «термусі»,стоїть у весь зріст. Все це на фоні палаючої технік и. Нереально просто. Ще раз набираю полкана, дякую йому за допомогу у відповідь чую патріотичну лабуду, про ні п»яді землі, ні кроку назад і тд. Побажав йому удачі та поклав слухавку. Розуміючи ,що це з дуже великою вірогідністю кінець, пишу дружині СМС. Ну не можна ж так піти.Неправильно якось.Я неписав , що все прощавай мила і тд. Просто написав,що люблю і вона краще ,що було в моєму житті.Можливо це і неправильно,бо тепер у неї сивого волосся більше ніж у мене, але тоді мені це здалось логічним. Вимкнув телефон та ліг під стіною і впав у якесь забуття. Не хочеться нічого, ні стріляти ні бігти кудись. Псих підійшов до мене, пересвідчився ,що зі мною все гаразд і відійшов. Навіть в цій ситуації він думав не про себе. До свідомості мене повернули команди, викрики офіцера,як я думав, а насправді навіть не сержанта, з 90 бату який ще з кількома хлопцями прибув на «мотолизі», що згоріла. Вставайте б..ь, щось робіть інакше на всім жопа, всі тут ляжуть. Неймовірним зусиллям волі заставляю себе піднятись, спотикаючись іду до купи рюкзаків, знаходжу свій щось дістаю і кидаю його на барикаду. Всеодно непотрібен вже буде. По команді ,всі хто може тримати зброю, шикуються. Набирається до двох десятків, приблизно.Хоча нас є набагато більше. Кожному виділяється сектор, на якому ми повинні облаштувати барикаду з ящиків з патронами, та з різного будівельного сміття. Переборюючи втому тягаєм ящики,викладаєм в кілька рядів. Якщо раніше я брав два, по одному в руку,то зараз ледве один піднімаю. На наш пост попадаємо я Стас, Каптьор і Дим. попереду ставим сітки, щоб зменшити вірогідність залітання гранат та РПГ в барикаду.Все це під вибухи боєкомплекту, від пожежі яку влаштували нам сепари. Через отвори летять палаючі коктейлі, від цього займається сміття, та той БК який був на постах першого поверху з яких ми відійшли. Барикаду ми облаштували вчасно, це захистило нас від фейерверків. Трішки облаштувались. Можна і перепочити. Андрюха Сєвєр з 90 бату,це той ,про кого я думав,що офіцер вселяє нам надію і бажання щось робити. Знову зажевріла надія,що нас не кинуть.Ну не може такого бути. З тривогою очікуєм ранку. На світанку, виродки обов»язково спробують нас добити. На диво вранці бій не відновлюється, це добре. Стоїмо по дві години. Намагаємось якось облаштуватись. Десь розігріти якусь консерву, підігріти води щоб зробити кави. Їсти особливо не хочеться , але треба. Зробивши кави в пластикові стаканчики розношу нашим пораненим. Від кількох ковтків чогось гаряченького не відмовляються,дякують. Пізніш виявляється причина несподіваного затишшя. Тимчасова перемир»я, ідуть перемовини за те ,щоб у супроводі ОБСЄ вивезти поранених. Знову з»являється примарна надія. Всі надіються, що домовляться. Ми ж дозволяли їм своїх 200х та 300х забирати. Перемир»я має закінчитись о 12й дня. Чекаєм.

Моя особиста хронологія війни — книжної

leo_Y 3 комментария

Я довго не наважувалась читати сучасну воєнну прозу. Аж поки раптом у якусь мить відчула, що берегти себе від цих книг – якось трохи схоже на зраду: вони ж написані в першу чергу для тих, хто не був, не відчув, не побачив. Для авторів – це можливість поділитись пережитим – своїм тягарем чи досвідом. Отже, кожен, хто прочитає – ніби підставить плече?.. Візьме на себе хоч уявний крихітний шматочок тієї страшної непомірної ваги?.

Крім відчуття провини було ще й якесь підсвідоме бажання ніби-заховатись серед своїх, надійних,– відгородитися від того дикого трешу, який розповзається останнім часом Україною у світі реальному.

Так, після самих  перших, прочитаних у 2017-2018 «АД 242» і «Аеропорт» С.Лойка та отриманої у подарунок від старого друга книги «Оголений нерв» Світлани Талан, минулої зими до мене приїхали супер-талановиті «Так воювать ніззя», а слідом за ними – і «Ангелы на песке» Горького Лука, підписані для мене автором серед розвалених снарядами будинків на «Небі» у Пісках. Дякую долі за те, що окремі їх герої, легендарні Ангели Тайри, давно знайомі заочно із його циклу «Золото нації», стали (смію надіятись) моїми друзями в житті реальному.

Навесні придбала електронну «Пехоту» Мартіна Бреста. Феєрично талановита трилогія. «Пехота» досі у мене відкрита в читалці на ноуті – ліки від хандри і безнадії. Після неї вирішила для себе: купую електронні версії, а якщо відчуваю, що буду перечитувати не раз – замовляю паперові. Хоча б по одній на місяць. Така собі програма-мінімум. Тепер маю і три паперових тома.

Далі були електронні:

«Вовче» Костя Чабала, кулеметника «Вікінга» – детективна, драматична і водночас дуже лірична, романтична історія про війну і кохання на війні.

«Девочки на войне» Євгенії Духопельникової – неприкрашена воєнна реальність очима волонтера (а ще, недовго – провідного інженера мобільної групи МОУ) і завжди — абсолютно унікальної особистості, здатної розповідати про війну з безмежною самоіронією та гумором, частенько – «чорним». Дотепна, саркастична і дуууже реалістична картинка «вищих ешелонів» армійського бедламу. А ще – справжньої фронтової дружби, геройства без пафосу, суто жіночого авантюризму і безбашенності. І невміння розповідати про біль і страх інакше, ніж зі сміхом. А коли зі сміхом вже не виходить – з’являється оте бездонне-безкінечне «…нда».

Влітку придбала книгу, яку давно мріяла прочитати: «Щоденник нелегального солдата» Олени Білозерської – написану надзвичайно детально, розсудливо, щиро, вдумливо. Титанічна документальна робота і надзвичайно гарне видання. Величезна кількість фото. Перше, що вражає — красиві люди на фото. Жодного неприємного обличчя – мабуть, це не випадково?.. Умілі і вмотивовані воїни. Свідчення, розповіді добровольців-«правосєків» – і питання, питання, роздуми… Вражає особистість авторки – тендітного воїна, сильного духом: її професіоналізм, природна усміхнена щирість і вміння завжди залишатись собою.  

«Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії» та «Іловайський щоденник» -Роман Зіненко зробив зримими страшні події 2014-го, після них кожний серпень буде чорним назавжди.

«У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту» – автори Сергій та Анастасія Глотови, Анастасія Воронова, Юрій Руденко та Дмитро Путята – ще один подарунок і теж у серпні, і ще одна документальна хроніка, створена на основі свідчень безпосередніх учасників подій, які відбувались майже одночасно з Іловайськом і для багатьох ніби заслонилися ним. А ще – черговий доказ того, що все і завжди врешті-решт вирішує «людський фактор», і якщо командир на своєму місці і здатен приймати рішення – то навіть і з ніби безвихідних ситуацій знаходяться достойні виходи.

«Вторжение в Украину: Хроника российской агрессии» – електронна книга групи «Інформаційний спротив». Фактографічне, системне підтвердження підлості і підступності гібридної рашистської агресії. Тим, хто зумів зібрати і систематизувати ці гори інформації – честь і безмежна повага. А я точно знаю, кому порадити або й дати почитати цю книгу: тому, хто питав мене зі скепсисом і недовірою два роки тому: «и что, по-твоему там действительно против нас воюют русские?..» Вибісив.

Потім були бібліотечні:      

«Добровольчі батальйони», «Добровольці» (Фотопроект історії війни Андрія Котлярчука присвячено добровольцям, ветеранам АТО. Проект довжиною у п`ять років: 2014–2018 рр. ) — книги, які хочеться тримати в руках і перелистувати з початку в кінець і з кінця до початку: інформативні і надзвичайно гарні видання.

«Кофе с запахом пепла» Олексія Петрова – про непросту долю «связюків» на фронті;

Збірник «14 друзей хунтьі» – теж дуже хочеться паперову;

«Психи двух морей» Юрія Руденка – «напаковану» такою кількістю подій і думок, що з них можна було б «розгорнути» ще пару томів («Свет и кирпич» – у мене ще попереду);

«Моноліт» Валерія Пузіка

«Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону «Донбас» Ігоря Михайлишина, «Піаніст». Як тільки дочитала – одразу замовила паперову книгу.

«Іловайськ» Євгена Положія

«Точка нуль» Артема Чеха

            «Карателі» Влада Якушева, яких не прочитала – «проковтнула» на єдиному подихові і одразу ж пішла шукати, де придбати, і зрозуміла, що безнадійно спізнилася, і одразу ж трапилось чудо – того ж вечора викладене повідомлення про новий тираж, ніби спеціально для мене…

Книги – як і люди, що їх написали – абсолютно різні.  Але жодна з них не залишила відчуття дарма потраченого часу, навпаки: до них хочеться повертатись; вони всі, кожна по-своєму – яскраві, самобутні, талановиті, глибокі.

У найближчих планах – Віталій Запека (вже замовила «Цуцика» і «Героїв, Хероїв та не дуже», з нетерпінням чекаю).

А ще стільки залишилось непрочитаного… І відчуття, що не встигаю, не тримаю темп.

Літо закінчилось. Війна — продовжується.

Продовжують виходити нові книги, і знайшовся блог Ганна Скоріна, де зібрано і систематизовано практично все, написане про цю війну. І найменше, що ми можемо зробити для тих, хто воював за нас і зброєю, а тепер воює словом – це читати, купувати, ділитися, розповідати, дякувати і пам’ятати. Наскільки вистачить життя.

«Авантюрки на зеленій траві» побачили світ…

leo_Y 3 комментария

Сьогодні святкуємо день народження Книжки і вітаємо «винуватицю торжества»! 🙂 🙂
Ні, народжувалась вона довго, «вилупилась» вже пару тижнів як, а сьогодні видавництво, нарешті, анонсувало її вихід. Це дуже гарна книга: і по формі, і по суті. Авторські ілюстрації роблять її взагалі унікальною. Віра у цій книзі — і письменник, і фотограф-оформлювач, і художник- ілюстратор.
Пишаюся — причетністю до народження ! 🙂
(згодна на звання «чарівного пенделя»! 😀 😀 😀 )
Ніку — окремий величезний респект: він — безвідмовний і щирий друг-помагайчик. Обнімаю — на відстані 🙂

Машингверка

Як написала про мою книгу «Авантюрки на зеленій траві» засновниця видавництва «Білка» Ірина Білоцерківська:

Ми робили цю книгу майже рік!Тридцять авторських ілюстрацій.Колажі з авторськими фотографіями.І найголовніше — ідеальна історія за реальними подіями.Не ось це занудно — безкінечне страждання, від якого в мене починається чухалка.

Ніт!!!Як перетворити своє життя на реальну пригоду, якщо вже тобі випала доля опинитись на чужині?Пригоду яскраву, страшну, смішну а інколи й майже детективну.Де брати цей безкінечний оптимізм, коли здається весь світ проти тебе.

Я у захваті від цього роману, чесно!Купуйте для довгого та смачного осіннього читання.Для замовлень переходьте за посиланням та ставьте плюс у коментах.Простіше не буває))

Вартість 270 гривень. При замовленні від двох книг доставка традиційно за рахунок Білки!Для замовлення переходьте на сайт ➡️bit.ly/knyhy-bilky або ставте + в коментарі й ми летимо в повідомлення 🧡#ВидавництвоБілка

І мій перший читач — Котик!

View original post

Ця мить настала!

leo_Y 5 комментариев

Вона завжди була щирою, відкритою і міряла всіх по собі.
Її зраджували, кидали ті, кого вважала «сім’єю».
Її намагались розтоптати, але вона підводилася: усміхнена, готова знову і знову: працювати, творити і допомагати. Творча людина — рятується творчістю.
Книга Віри Граф не сьогодні-завтра вийде з друку.
Захоплююча автобіографічна історія, ілюстрована руками автора — в прямому і переносному смислі.
Це дуже цікава, щира і неймовірно красива книга.

Бажаю їй — таких же читачів!

І знову надходять ті трагічні дні…

leo_Y Оставьте комментарий

Нарешті я придбала ці книги.

«Іловайський щоденник» прочитала в електронному форматі (ще одна особиста подяка Роману Зіненко!), а ці — читаю в паперовому.  До них буду повертатись ще не раз — для того і придбала.

Важкі книги. І питань знову більше, ніж відповідей. І ніби серпом по живому тілу — Романове, по телефону: «Бо ми ухОдимо, розумієте?! Ми ухОдимо!» Із двох сотень бійців, які присутні в книзі — 75 вже пішли: хто загинув в боях, хто помер від хвороб, хто добровільно пішов з цього життя.

У себе блозі на фб Роман веде цей страшний щоденний мартиролог… А я не можу уявити, ЯК!! можна носити в собі стільки болю і горя. Як і не знаю, чим можна заспокоїти або втішити людину, яка пережила ті  дні.

Безмежно вдячна автору. За те, що був там, вистояв, вижив і зафіксував побачене і пережите — для нас і для всіх, хто буде після нас.
Пройдуть роки — історію почнуть переписувати. Так було завжди.
У цих книгах вона залишиться незмінно правдивою і істинною — Першоджерелом.
Пам’ятаємо.
Героям — слава!
Замовити книгу — тут: https://bit.ly/Ilovaysk…

ДАП: історія, яку ми маємо знати

leo_Y Оставьте комментарий

https://ibigdan.livejournal.com/25094787.html

6 років тому, 26 травня 2014 р. український армійський спецназ і десантники перемогли російських найманців у Донецькому аеропорті.

Особливим цей бій робить те, що українські сили швидкого реагування, будучи у меншості (100-120 військових) вибили чисельного (150-200 бійців) і досвідченого ворога (всі найманці російської групи «Іскра» мали досвід бойових дій) з зайнятих ним позицій. Відбулося це після виставленого ультиматуму — покинути будівлю. Тож ворог чекав нападу. В результаті ворогу завдали величезних втрат і змусили панічно тікати.

Окрім того, армійський спецназ і десантники показали, що в чесному бою без можливості для росіян сховатися за спінамі женщін і дєтєй, одурити зеленими коридорами, або мати 10-кратну перевагу, у росіян є шанс лише втекти живим або лягти у землю.

В результаті цього бою чудобогатирі із росії перетворилися на 2 камази трупів. З нашої сторони — двоє легко поранених.

Свернуть

До речі, з цим боєм всі ці роки була зв’язана одна загадка — розстріл двох камазів бойовиків своїми ж. Бородай перекладав відповідальність на Ходаковського, Ходаковський на Бородая, «лнр» оголошувала керівництву «днр» смертні вироки, висловлювалося багато версій, та насправді вантажівку бойовиків розстріляв офіцер ЗСУ Олег Кузьміних. Олег Кузьміних встиг зреагувати на раптовий відступ бойовиків. З дистанції 100 метрів він висадив короб патронів прямо у кузов, де сиділи воїни новоросії. Найманці почали відстрілюватися по ньому і так перелякалися, що по дорозі стріляли у все живе. А їхні друзі з банди «Восток» подумали, що «укро*и наступают на Донецк», і з переляку розстріляли своїх із засідки.

Більш детально про цей епізод бою тут:

ссылка на ютуб

Так історія.

Ось це потрібно розуміти. Доблесть російських героїв можлива лише, коли у них перевага над ворогом в 10 разів. Якщо перевага лише в 9 — всьо, доблесть закончілась.

Джон Смит